Тренінг як спосіб життя

Ця сторінка присвячена досвіду участі
та проведення навчальних тренінгів.
Ємоції, почуття, проблемні моменти тренінгу та шляхи
їх вирішення, деякі тренінгові вправи і активності... Інформація стане в нагоді педагогічним працівникам,
які практикують тренінг у професійній діяльності.

Джерела інформації, з якими варто ознайомитися:

1. Вачков И. Психология тренинговой работы. Содержательные, организационные и методические апекты ведения тренинговой группы. - М.: Эксмо, 2007.

2. Страшко С.В., Животовська Л.А., Гречишкіна О.Д., Міненок А.О., Савонова О.В., Гаврилюк В.О. Соціально-просвітницькі тренінги  з формування мотивації до здорового способу життя та профілактики ВІЛ/СНІДу / За ред. Страшка С.В. // Навчально-методичний посібник для викладачів валеології, основ медичних знань та безпеки життєдіяльності, вчителів основ здоров’я, студентів вищих педагогічних навчальних закладів. – 2-е вид., переробл. і допов. – Київ: Освіта України, 2006. 

3. Сысоева А. Кто на самом деле трудный участник тренинга, и почему с ним не нужно бороться http://www.hrm.ua/article/kto_na_samom_dele_trudnij_uchastnik_treninga_i_pochemu_s_nim_ne_nuzhno_borotsja# 

4. Технологія проведення тренінгів з формування основ здорового способу життя молоді / Г.М. Бевз, О.П. Главник – К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2004. – Кн. 1. – 176 с.

5. Фопель К. Как научить детей сотрудничать? Психологические игры и упражнения. Практическое пособие / Пер. с нем. - М.: Генезис. - 2006.

6. Фопель К. Психологические группы: рабочие материалы для ведущего. Практическое пособие. / Пер. с нем. - 5-е изд. - М.: Генезис. - 2004. - 256 с.

7. Фопель К. Технология ведения тренинга. Теория и практика. / Пер. с нем. - 2-е изд. - М.: Генезис, 2005. - 267 с.

8. Фопель К. Эффективный воркшоп. Динамическое обучение. / Пер. с нем. - М.: Генезис, 2003. - 368 с.

Любов з першого дотику

Моє знайомство з ТРЕНІНГОМ відбулося у той час, коли я вже 13 років працювала вчителем біології (в 6-11 класах) загальноосвітньої школи. Це був період, коли я почала сумніватися у доцільності своєї педагогічної діяльності, оскільки одноманітне викладання предмета негативно впливало на мотивацію учнів до навчання, що в свою чергу відбирало в мене наснагу і бажання чогось прагнути. Я опинилася на порозі "революційних" змін, коли вже не могла працювати "як завжди" і одночасно не знала, як і що можна робити по-іншому.

Подія, що перевернула моє життя, сталася під час зимового карантину 2003 року. На дворі було градусів 20 нижче нуля, випало багато снігу, містом гуляв грип. Ураховуючи, що добиратися до роботи було проблематично, й з оплатою праці у цей період були питання, педагогам дозволили не виходити на роботу (за свій рахунок). Задоволені колеги планували перепочити і використати цю нагоду для вирішення особистих проблем.

Мене ж викликала директорка і повідомила, що "у найближчі три дні я маю відвідувати тренінг з питань СНІДу (бо я ж - біолог!). Головне - не спізнюватися і обов*язково реєструватися кожного дня". Настрій було зіпсовано: три дні! Початок о 9-00!! Добиратися - через усе місто!!! Тривалість заходу - щодня з 9-00 до 18-00. 

ЗА ЩО МЕНІ ЦЕ???

Наступного ранку у важущій шубі я долала відстань трьома транспортними засобами. Товпи, вдягнених що капуста, людей, набивалися у тролейбуси так, що не закривалися двері - всі поспішали до праці. Випадковий пасажир, до якого я звернулася, підказав зупинку, де потрібно вийти. Але ця підказка виявилася неправильною, і ще дві зупинки слизькою дорогою я йшла пішки до місця проведення заходу. Я відчувала, що все проти мене. Я спізнювалася, тому все навколо дратувало: і лід, і кучугури на дорозі, і важка шуба, і те, що, шукаючи вхід до закладу, прийшлося зробити коло навколо нього...

У приміщенні, до якого збиралися такі, як я, "бідолахи", стільці були вишукані в коло. На кожному - лежало паперове серде з цитатою про кохання, дружбу або важливість спілкування. Я почувалася вкрай не комфортно, бо у жодному разі неможна було сісти за чиюсь широку спину і дочекатися перерви, щоб зникнути звідси у своїх особистих справах. Я впевнена, що ті ж самі почуття переповнювали й інших учасників: в очах багатьох з них читалося бажання якнайшвидше розчинитися звідси. 

Коли почався тренінг, потрібно було щось говорити про себе, про очікування від дійства, обговорювати якісь питання в парах, малих групах. Ці несподівані для мене форми роботи спочатку лякали, і я комплексувала, не знаючи, якою буде реакція колег на мої пропозиції, зауваження, дії. Поступово всі учасники більш-менш перезнайомилися, проблема, що розглядалася, починала викликати інтерес...

Моє здивування було занадто великим, коли після перерви група зібралася в залі повним складом. До 18-00 всі натхненно працювали: горіли очі, виникали дискусії з проблемних питань, кожен намагався зробити свій внесок у загальну справу... Навіть руханка, коли кожен учасник (зібралися люди різні за віком, статтю, фахом і життєвим досвідом), стоючи навколішки на підлозі (у центрі залу було розташовано килим), по черзі питав сусіда: "Ви не бачили зайчика?", і рухав "хвостиком", сприяла лише позитивним емоціям.

Три дні пролетіли... О 18-00 останнього дня у кожного ще були питання, думки і пропозиції. Ніхто нікуди вже не поспішав.

Саме тоді я зрозуміла, наскільки чарівною є тренінгова форма роботи: вона творить дива, розкріпощає людей, дає можливість навчатися, граючись... Безумовно, велика роль тут належить тренеру. Я безкінечно вдячна Ільїній Людмилі Вікторівні, людині, яка змогла закохати мене (й інших колег) у тренінг з першого дотику до нього.

Сьогодні я впевнена, що бажання здійснюються. Варто тільки сильно цього прагнути. А тоді, у 2003 році, понад усе я хотіла також навчитися проводити тренінги з учнями і дорослими...

"Складні" учасники тренінгу

У своїй статті (посилання на статтю є в рекомендованому списку джерел) Альона Сисоєва доводить, що кожен "складний" учасник тренінгової групи виконує свою важливу функцію щодо розвитку групи. Тож тренер має бути вдячним кожному "складному" учаснику за власний досвід.

Шановна Світлана Петрівна

Цей випадок трапився під час навчального тренінгу, який ми з колегою проводили в одному з районів Харківської області. Метою тренінгу було - навчання педагогічних працівників щодо упровадження в навчальних закладах профілактичної програми "Захисти себе від ВІЛ" для старшокласників.

У перший день ми, як завжди проводили "Знайомство": працівники психологічної служби та педагоги шкіл, об*єднані в пари, мали протягом 5 хвилин взяти інтерв*ю (довідатися щось цікавого) один в одного. І потім - презентувати колегу від першої особи: "Я - ... (назвати ім*я партнера), я люблю ... (розказати про уподобання партнера) тощо."

Вправа захопила учасників і протікала досить жваво. Особливо цікавими для оточуючих (зрештою, як завжди) виявилися розповіді різностатевих пар. Учасники з посмішками сприймали те, що педагог-жінка, наприклад, представлялася чоловічим ім*ям і навпаки... 

Нарешті черга дійшла пари, де "знайомилися" літня жінка - педагог та дівчинка - практичний психолог, яка пропрацювала в навчальному закладі близько 2-х років.

Жінка велично зайняла "гарячий стілець" і весь час виправляла та додавала уточнення до розповіді молодої колеги: "Я - Світлана Петрівна. Я працюю в школі вчителем російської мови майже 50 років. Мій досвід діяльності вивчався у районі й в області... У мене багато друкованих статей з досвіду роботи... А недавно мене нагородили орденом княгині Ольги І ступеня за видатні заслуги в педагогічній діяльності." Нарешті, коли дівчина закінчила розповідь, і жінка додала все, що хотіла повідомити загалу, вони обмінялися місцями.

Проте, діставши слова, жінка повідомила, що дізнатися про колегу нічого не встигла, бо не вистачило часу. Ми (тренери) запропонували їй розказати будь-що про дівчину, те, що їй все ж таки відомо. Відповідь була приблизно такою: "Мене звуть Оксана. Я - працюю практичним психологом 2 роки, тому ніяких досягнень у моєму житті поки що немає".

Пізніше в групі обговорювалися відчуття учасників у різних ролях: коли представляють тебе, і коли ти презентуєш колегу. Коли настала черга Світлани Петрівни, вона сказала, що їй дуже не сподобалося, що Оксана, називаючи її досягнення, плуталась і доносила повідомлену їй інформацію не у повній мірі, до того ж забула назву ордена, який є найвищою відзнакою її заслуг.

Вислухавши Світлану Петрівну, тренер звернулася до неї: "Скажіть будь ласка, а що на Вашу думку відчувала Оксана, на з*ясування цікавих моментів життя якої у Вашій парі зовсім не вистачило часу?"

Без жодних вагань жінка відповіла: "Я думаю, що вона не засмучується, бо молода, тільки почала працювати, тому все життя й цікаві моменти ще попереду."

Цього й наступного дня учасники тренінгу багато працювали в групах, виконуючи різні завдання (розробляли плани заходів, створювали колажі, колективні малюнки тощо). У такий час Світлана Петрівна  завжди знаходила іншу важливу справу: комусь телефонувала, з кимось із колег по групі обговорювала актуальні професійні питання або їла черешню, уважно спостерігаючи події за вікном аудиторії. 

Маючи поганий зір, я не зволікала на цю ситуацію, проте у колеги-тренера настрій погіршувався, вона запрошувала Світлану Петрівну залучитися до роботи в групі, остання ж відповідала, що із великим задоволенням виконує групове завдання. 

Коли наступного разу, замість того, щоб взяти участь у виконанні завдання, Світлана Петрівна почала маркером розмальовувати підошви своїх черевиків, колега звернулася за допомогою: "Ну як Вам це подобається?" і швиденько ввела мене в курс справи. Після презентації напрацювань в групах, всі учасники повернулися в коло, і ми продовжили обговорення результатів виконання завдання. Я спитала у Світлани Петрівни: "Оцініть, будь ласка, свій вклад у роботу групи".  Вона відповіла, що цей вклад є значним. Тоді я знову запитала: "Шановна Світлана Петрівно! Ви - такий досвідчений педагог, у Вас багато досягнень, Вас добре знають і цінують в районі й області. Вашу працю оцінено дуже високо - Вас нагороджено вкрай почесним орденом, яким нагороджують лише найвидатніших педагогів України. Ви багато років навчали дітей у загальноосвітньому навчальному закладі, через Ваші руки пройшло не одне покоління випускників, які сьогодні працюють в різних галузях. І досягненнями багато кого з них, напевно, Ви пишаєтеся. Я впевнена також, що багато хто з цих людей вдячні Вам за навчання. Проте, скажіть будь ласка, якщо б на Вашому уроці, який Ви сумлінно готували, вкладаючи у нього душу й розум, хтось з учнів дозволив би собі малювати на підошві власного черевика замість виконання завдання, щоб Ви зробили? Якими б були Ваші дії, що б Ви мали зробити?"

Світлана Петрівна уважно слухала. Учасники групи виразно мовчали. Після 1,5 - 2-ох хвилинного мовчання, Світлана Петрівна тихо промовила: "Пробачте, будь ласка."

До кінця дня вона працювала нарівні з усіма колегами.

Під час фінальної рефлексії, діставши слова, Світлана Петрівна зазначила, що участь у тренінгу дозволила їй дізнатися багато нового: нової інформації про ВІЛ/СНІД, нових методів, які вона спробує застосувати у своїй педагогічній діяльності; їй було цікаво спілкуватися з колегами і вона вдячна тренерам за компетентне проведення тренінгу.

Мені здається, що вона була щирою. У всяк випадок, все виглядало саме так.

Така собі дівчинка Юля

Мої перші тренінги у ролі тренера - це тренінги за курсом "Школа проти СНІДу" (оновлений курс - "Захисти себе від ВІЛ") для учнів 10 класів. Я дуже хвилювалася, тому сумлінно готувалася і прагнула робити все "як треба". 

Для учнів то була нова форма навчальної діяльності, яка давала змогу спілкуватися у неформальних умовах з однокласниками, і вони з великим задоволенням відвідували заняття та виконували завдання. Під час роботи в колі школярі бачили один одного, висловлювали свої судження і сумніви, слухали думки інших. 

І тільки одна дівчинка завжди, сідаючи у коло, відсовувала свій стілець на два кроки назад, опиняючись поза колом. Коли до неї доходила черга щось казати, вона лише мовчки відмовлялася від пропозиції. Через декілька занять уже ніхто не чекав щось від Юлі почути, проте кожної вправи я знову пропонувала їй висловити свою думку з обговорюваного питання.

У житті Юля була "звичайною" дівчиною з неповної сім*ї: тихою, усміхненою, невпевненою у собі, безвідмовною щодо допомоги, мала певне (невелике) коло подруг, з якими спілкувалася на перервах.

Ситуація на тренінгах мене "напружувала", але тиснути на дівчину я не вважала за порібне. Дні йшли. Минали заняття. Юля відвідувала всі тренінги, мовчала як і вперше, так же посміхалася на пропозиції висловитися, проте відстань між її стільцем та загальним колом щоразу ставала все меншою. Працюючи в групах, вона могла щось робити (клеїти, вирізати, розфарбовувати, щось тримати), якщо опинялася в одній групі з дівчатами "свого кола", в іншому випадку вона залишалася мовчазним спостерігачем подій. Так пройшов навчальний рік. 

Ще через рік Юля закінчила школу.

Роки через чотири ми зустрілися з нею досить несподівано у транспорті. Дівчина дуже зраділа. Ми поговорили про нові події в її житті, новини в навчальному закладі. Та на останок, вже прощаючись, вона сказала: "Знаєте, я дуже вдячна Вам за тренінгові заняття: це найважливіше, що було протягом мого шкільного життя". 

Я була вражена.